“ерен—теп

TerenStep

†††

озаки не за порогами

ожен народ знаходить соб≥ духовну опору в певних ≥с≠торичних часах, ≥ пом≥ж ≥нших ( ињвська –усь, визволь≠на в≥йна украњнського народу, √етьманщина, тощо) - дл¤ нас це часи озаччини.

ћалозаселен≥ простори територ≥њ сучасноњ ≥ровоградщини у XIVЧXV стол≥тт¤х межували з земл¤ми, захопленими литовськи≠ми та польськими (з п≥вноч≥ ≥ заходу) та турецькими ≥ татарськими (з п≥вдн¤) феодалами. ѕо цих земл¤х розливалас¤ спустошлива хвил¤ напад≥в ≥ноземних поневолювач≥в. ÷е призводило до того, що. по-перше, земл≥ ≥ надал≥ продовжували залишатись вкрай малозаселе≠ними (що п≥зн≥ш ≥ дало п≥дставу називати њх Ђƒиким полемї), а по-друге, саме через малозаселен≥сть, сюди не дос¤гали польськошл¤хетська й ≥нш≥ адм≥н≥страц≥њ, завд¤ки цьому земл≥ сучасноњ ≥ровоградщини стали частиною земель, на ¤ких на рубеж≥ XVЧXV≤ стол≥ть зародилось козацтво. як сказав п≥зн≥ше Ѕогдан ’мельниць≠кий, козацтво склалос¤ з Ђлюдей, що холопства не витримали й п≥шли в козакиї. Ќедарма слово Ђкозакї у тюркських мовах означаЇ Ђв≥льна людинаї.

«важаючи на пост≥йн≥ ворож≥ напади, саме козацтво вз¤ло на себе одну з основних державних функц≥й Ч захист р≥дноњ крањни, стало збройними силами украњнського народу. «годом козаки у по≠низз≥ ƒн≥пра створили свою систему укр≥плень, ¤ка д≥стала назву «апорозька —≥ч, ≥ стала центром† своЇр≥дноњ козацькоњ республ≥ки,

” XVIЧXVIII стол≥тт¤х стрижень украњнського етносу становило козацтво. ¬ ™вроп≥ украњнц≥в називали Ђкозацькою нац≥Їюї, а ”к≠рањну Ч Ђкрањною козак≥вї.

ќлександр √ерцен писав; Ђ”крањна була козацькою республ≥кою, у п≥двалинах ¤коњ лежали демократичн≥ й соц≥альн≥ засадиї ”крањнське козацтво Ч це р≥зновид Ївропей≠ського лицарства, ¤ке в≥д≥грало пров≥дну роль на середньов≥чному, етап≥ розвитку Ївропейськоњ цив≥л≥зац≥њ. ” свою чергу, лицарство суттЇвий елемент, що в≥др≥зн¤Ї середньов≥чний зах≥д в≥д сх≥дних деспот≥й, дл¤ ¤ких воно не властиве. јле, ¤кщо на заход≥ лицарство було прив≥лейованою соц≥альною верствою, ¤ка згодом склала основу двор¤нського стану, то за влучним висловом того ж √ерцена, Ђ«апорозька —≥ч становила дивовижне ¤вище плебењв-вит¤з≥в, лицар≥в-сел¤нї.

«емл≥, контрольован≥ с≥човим товариством, згодом д≥стали назву Ђ¬ольностей ¬≥йська «апорозькогої. ƒо Ђ¬ольностей..ї ув≥йшла зо≠крема ≥ сучасна територ≥¤ ≥ровоградщини. Ќа п≥дконтрольних земл¤х с≥човики насамперед виставл¤ли так зван≥ козацьк≥ застави. ожна з застав нал≥чувала приблизно в≥д 3Ч4 до 10 козак≥в, ≥ зобов'¤зана була попереджати ≥нш≥ (до самоњ —≥ч≥) про по¤ву во≠рога. ≤ все ж б≥льш≥сть козацтва та њхн≥ с≥м'њ мешкали у зим≥вни≠ках,† а згодом у слободах (селах) на земл¤х ¬≥йська.

«им≥вником називалось господарство, хут≥р (ф≥льварок) у запо≠розьких козак≥в, де вони перебували, поки не було в≥йськових д≥й. Ќа перших порах особливо взимку (зв≥дси ≥ назва). —початку зим≥вники використовували лише дл¤ утриманн¤ худоби, п≥зн≥ш вони перетворились у хут≥рськ≥ господарства. ѕричому велик≥ зим≥вники, особливо за час≥в Ќовоњ —≥ч≥ (1734Ч1775 рр.) нер≥дко об'Їднували по дек≥лька, а то ≥ по к≥лька дес¤тк≥в господарств. ќдним з таких, великих, був зим≥вник запорожц¤ “рес¤ги, у ¤кому було до 40 гос≠подарств.† ѕ≥зн≥ш на м≥сц≥ цього зим≥вника виник Ќовомиргород.

«розум≥ло, що в мас≥ своњй, до лав козацтва вступали найсм≥лив≥ш≥, наймужн≥ш≥ люди Ч адже на них чекали в≥йськов≥ походи й битви, тривала повс¤кчасна боротьба проти напасник≥в. ѕроте ц≥, в недалекому минулому сел¤ни, призвичаЇн≥ до земл≥, не лише вою≠вали. ѕеред ними розкинулис¤ простори родючоњ земл≥, повноводн≥ р≥чки та незайман≥ степи, багат≥ на рибу ≥ зв≥рину. ≤ козаки бралис¤ за плуга, полювали хижого зв≥ра, годували худобу, рем≥сникували... ј займатис¤ господарською д≥¤льн≥стю козаки могли, звичайно ж, не у в≥йськових укр≥пленн¤х, а на земл¤х† —≥ч≥,† тобто у зим≥вниках).

—аме у зим≥вниках козаки створювали ≥ своњ родини. јдже уво≠дити ж≥нку в —≥ч, хоч би й р≥дну мат≥р, заборон¤лос¤ п≥д загрозою смертноњ кари. ÷е зумовлювалос¤ надзвичайно важкими ≥ небезпеч≠ними умовами житт¤ на «апорожж≥, де все було п≥дпор¤дковано вимогам пост≥йноњ в≥йни.

¬идатний досл≥дник озаччини ƒмитро ≤ванович яворницький (≤855Ч1940) у своЇму фундаментальному тритомнику Ђ≤стор≥¤ за≠пор≥зьких козак≥вї (1895-1897 рр.) дав докладний опис житла запорожц≥в поза —≥ччю. ¬≥н писав, що в кожному зим≥внику було дв≥-три хати дл¤ людей ≥ р≥зн≥ господарськ≥ буд≥вл≥; хати будували часом з рубленого дерева, часом плетен≥ з хмизу й обмазан≥ гли≠ною. ¬середин≥ кожноњ хати Ђбула к≥мната й окрема комораї; хати будували серед великого подв≥р'¤, оточеного тином або частоколом; на подв≥р'њ були хл≥ви, клун≥, стайн≥, льохи або погреби, омшаники або зимов≥ прим≥щенн¤ дл¤ бдж≥лї. «а оф≥ц≥йним описом 1769 ро≠ку п≥д зим≥вником розум≥ли садибу, в котр≥й було Ђхат три, одна з комнатами, и две коморы с лехом и стайнею рубленными, заго≠родь, четыре двора частокольные из доброго резанного дерева, дое-чаные. Ѕлиз же одного зимовника мельница двопольна¤ (на два по≠става) и во всем в ней хлебным и прочим припасом. ¬ одном зимовнике разной муки 13 да пшона 4 бочек, жита засеков больших 2, и со всею экономическою посудою и вещами. ќвец 1200, лошадей 127, из коих верховых 12, кобыл 85, неуков-лошаков разнодетных 30, рогатого скота Ч волов 120, коров лучших из гурта 54, остальных скотин не считаної.

«им≥вники р≥дко будував один господар, переважно три-чотири; у кожного господар¤ зим≥вника було по 3Ч4, або по 5Ч6 козак≥в ≥ при них по 10 молодик≥в), а над ус≥ма Ч Ђгосподарї, тобто уп≠равитель. ” зимовий час вони були багатолюдн≥ш≥, н≥ж ул≥тку: до них приходило, щоб прохарчуватис¤, чимало р≥зного люду з м≥ст, ¤кий подовгу жив на зим≥вниках; ул≥тку ж такий люд затримувавс¤ на тиждень-другий, дал≥ переходив з одного зим≥вника у другий, з другого на трет≥й. Ѕ≥льш≥сть зим≥вник≥в було розкидано по берегах р≥чок, островах, балках, ¤рах та байраках; жили в них одруже≠н≥ запорожц≥, люди, що прийшли з ”крањни, Ћитви й ѕольщ≥, або неодружен≥ Ђабшитован≥ї старшини, котр≥ покинули с≥чову службу й в≥ддалилис¤ у степ з≥ своЇю чел¤ддю, хлопц¤ми, хлопча≠ками й наймитами. ќф≥ц≥йно козаки-зим≥вчани звалис¤ сидн¤ми або гн≥здюками, глузливо Ч баболюбами або гречкос≥¤ми; вони складали посп≥льство, тобто буди п≥длеглим станом† щодо с≥чових козак≥в.

√оловним обов'¤зком гн≥здюк≥в було годувати с≥чове товариство, вони були запорозькими господар¤ми у справжньому розум≥нн≥ сло≠ва: вони ќбробл¤ли землю в≥дпов≥дно до њњ властивостей ≥ ¤кост≥; розводили коней, рогату худобу, овець, заготовл¤ли с≥но на зиму, мали пас≥ки, садили сади, обробл¤ли городи, полювали на зв≥р≥в, ло≠вили рибу й рак≥в, вели др≥бну торг≥влю, здобували с≥ль, утриму≠вали поштов≥ станц≥њ та ≥н. ќсновна частина всього достатку запо≠розьких зим≥вник≥в доставл¤лас¤ в —≥ч на потреби с≥чових козак≥в.

¬† ход≥†† пост≥йних† зносин† с≥чових козак≥в з† козаками-зим≥вчанами м≥ж ними виробилис¤ особлив≥ звичањ й терм≥ни.† ¬иробивс¤ на≠в≥ть своЇр≥дний ритуал.

—≥чов≥ козаки, що прињхали на зим≥вник, повинн≥ були, не зл≥заючи з коней, трич≥ прокричати Ђѕугу!ї. √осподар, почувши крик, дв≥ч≥ пугукав у в≥дпов≥дь. Ќа це прињждж≥ знову кричали: Ђ озак з лугу!ї √осподар питав: Ђј з ¤кого лугу, чи з ¬еликого, чи з ћалого? як з великого, йди до кругу!ї ѕ≥сл¤ цього, приди≠вившись до вершник≥в ≥ переконавшись, що це д≥йсно с≥чов≥ коза≠ки, господар зим≥вника кричав: Ђ¬'¤ж≥ть коней до ¤сел та просимо до господиї. “од≥ з хати виб≥гали господарев≥ хлопц≥ й заводили ко≠зацьких коней у стайню, а самих гостей запрошували до хати. √ос≠т≥ заходили в с≥ни, клали тут на Ђт¤жахї, тобто на кабиц≥ своњ рати≠ща (списи), дал≥ входили в хату, молилис¤ на образи, вклон¤лис¤ господарев≥ й казали: Ђќтамане, товариство, ваш≥ голови!ї √оспо≠дар, в≥дпов≥даючи поклоном на укл≥н, казав: Ђ¬аш≥ голови, ваш≥ го≠лом!ї. ѕот≥м запрошував прињжджих с≥дати на лави й пропонував њм р≥зн≥ почастункн Ч напоњ, страви. —еред останн≥х, звичайно, бу≠ла тетер¤; ¤кщо випадав скоромний день, то варилас¤ Ђтетер¤ до молокаї, ¤кщо п≥сний Ч Ђтетер¤ до водиї. ¬есело погул¤вши к≥ль≠ка дн≥в, гост≥ врешт≥ збиралис¤ в≥д'њжджати, д¤кували прив≥тному господарев≥ за гостину: Ђ—пасиб≥ тоб≥, батьку, за хл≥б, за с≥ль! „ас уже по кур≥н¤х роз'њжджатис¤, до дом≥вки, просимо, батьку, ≥ди нас, коли ласкаї. √осподар в≥дпов≥дав: Ђѕрощайте, пани-молодц≥, та вибачайте: чим багат≥, тим ≥ рад≥. ѕросимо, не прогн≥вайтес¤ї. ѕ≥с≠л¤ цього гост≥ виходили з хати, хлопц≥ виводили њм нагодованих, на поЇних ≥ ос≥дланих коней, ≥ с≥човики, спочивши, мчали в≥д зим≥в≠ника.

ўе прост≥ше було житт¤ козак≥в у бурдюгах. Ќе мало њх було розкидано ≥ по степах та ¤ругах земель сучасноњ ≥ровоградщини. —аме слово Ђбурдюгї татарського походженн¤. ¬оно означаЇ вивер≠нуту ц≥лком шк≥ру тварини, просмолену ≥ важивану ¤к††††† посудину дл¤ води. ” запорозьких козак≥в так називали самотн≥, без жодних додаткових буд≥вель земл¤нки, де-не-де розкидан≥ по степах запо≠розьких вольностей. ¬ них жили зовс≥м самотн≥ козаки, що шукали повноњ в≥докремленост≥ ≥ в≥д бурхливого с≥чового, ≥ в≥д важкого ’у≠т≥рського житт¤.

Ѕурдюги робили простими й невибагливими: у викопан≥й земл¤нц≥ ставили чотири ст≥ни з плетеного хмизу, навколо ст≥н загортали землю, зверху робили дах, а все це разом обмазували знадвору глиною й к≥з¤ком ≥ обставл¤ли кураЇм; у ст≥нах залишали отвори дл¤ невеликих, круглих, мов тар≥лочки, в≥конечок, засклених зеленим ≥ р¤беньким з кам≥нц¤ми склом у кругл≥й рамц≥ з чоти≠рьох тр≥сочок. ¬середин≥ бурдюга не було н≥ печ≥, н≥ димар¤. ѕ≥ч зам≥н¤ла мечеть, на ¤к≥й пекли хл≥б, та кабиц¤, на котр≥й варили страву, обидв≥ робили з дикого каменю, тому вони легко нагр≥ва≠лис¤, й легко з≥гр≥вали бурдюг. ≥ в зимовий час змушували забувати зовс≥м ≥ про лютий холод, ≥ про шален≥ зав≥рюхи. ¬ де¤ких бурдюгах часом зустр≥чалос¤ ¤кесь умеблюванн¤ у вигл¤д≥ лав, зброњ, розмальованих п≥д золото образ≥в ≥ килим≥в.

Ѕурдюги н≥коли не замикали, вони були в≥дкритими завжди ≥ дл¤ вс≥х. Ѕ≥льше того, коли господар бурдюга йшов кудись в степ, то в≥н ще й клав на ст≥л харч≥. “ому трап≠л¤лос¤, ходить, блукаЇ ¤кась людина по степу, та й захоче њсти. Ѕачить вона, стоњть бурдюг, в≥дразу зайде в нього, знайде там казан, пшоно, сало чи рибу, викреше вогню, розкладе багатт¤, зварить соб≥ об≥д, с¤де й попоњсть, а п≥сл¤ об≥ду нап'Їтьс¤ води та ще й л¤же в≥дпочити. ј прийде господар, то зустр≥не гос≠т¤, мов батька, адже т≥льки й р≥дне йому в широкому степу, що за≠хожа людина. якщо ж г≥сть не встиг побачитис¤ з господарем, то, попоњвши, напившис¤ й в≥дпочивши, в≥н робить маленького хрести≠ка з дерева, ставить його серед бурдюга, щоб знав господар, що у нього була мандр≥вна людина, та й ≥де соб≥ з богом, куди йому треба.

«адумавши пох≥д проти татар≥в, турк≥в чи пол¤к≥в запорожц≥ пов≥домл¤ли про це козак≥в-зим≥вчан, та тих, хто жив по хуторах, слободах ≥ бурдюгах. “ут потр≥бно зауважити, що гн≥здюк≥в кли≠кали на в≥йну лише у вин¤ткових випадках.

¬ раз≥ ж потреби робивс¤ особливий постр≥л гармати в —≥ч≥ (Ђса≠лютї) або робились оголошенн¤ спец≥альними г≥нц¤ми Ч маштал¤рами (Ђкругова пов≥сткаї) в≥д кошогого отамана. ” таких випад≠ках† гречкос≥њ мус≥ли беззаперечно виконувати в≥йськову службу, зогл¤ду на це кожен з них мусив мати рушницю, списа†† та Ђпрочую козачью збруюї,†† а також неодм≥нно з'¤вл¤тис¤ в —≥ч Ђдл¤ вз¤ть¤ на козацтво войсковых приказовї. р≥м в≥йськовоњ служби њх викликали дл¤ сторож≥, охорони кордон≥в, а також дл¤ лагодженн¤ курен≥в у —≥ч≥, спорудженн¤ артилер≥йських або ≥нших буд≥вель та т. ≥н. Ќа —≥ч≥, ¤кщо йшлос¤ про терм≥нову оборонну в≥йну, наприклад, треба було в≥дбити напад ворога, в≥дбити у нього ¤сир (здобич), ко≠заки збиралис¤ у пох≥д швидко, стр≥мко† кидалис¤ на ворога, ≥шли в б≥й мужньо, не жалкуючи н≥ сил, н≥ житт¤,† ≥ пот≥м так††††† само швидко поверталис¤ у†† —≥ч.† якщо ж йшлос¤ про наступальний по≠х≥д, особливо великий,†† гранд≥озних розм≥р≥в, то запорозьк≥††† козаки залучали до нього, кр≥м сиднюк≥в, ще й малорос≥йських козак≥в. “од≥ посланц≥ в≥д† запорозькоњ старшини вирушали до украњнських м≥ст ≥ вербували охочих до воЇнного походу: так≥ вербувальники, зви≠чайно, вибирали базарн≥ чи ¤рмарков≥ дн≥, входили в натовпи, ви≠лазили на вози й голосно кричали: Ђ’то хоче за христи¤нську в≥ру бути посадженим на палю, хто хоче бути† четвертованим,† колесованим, хто готовий зазнати вс≥л¤ких мук за св¤тий хрест, хто не бо≠њтьс¤ смерт≥ Ч приставай до нас! Ќе треба†† бо¤тис¤ смерт≥:††† в≥д нењ не вбережешс¤. “аке козацьке житт¤!ї. ѕотр≥бно† думати, що ™лисаветградськ≥ ¤рмарки також† чули так≥ оголошенн¤ 1768 року, ко≠ли розпочиналас¤† Ђчерговаї† рос≥йсько-турецька в≥йна.

«≥бравши ¤комога б≥льше охочих у пох≥д, запорозька старшина розпочинала велику раду. Ќа рад≥ старшини розпов≥дали Ђславно≠му низовому товариствуї про мету скликали ради ≥ про загальний план в≥йни, дал≥ розпускали вс≥х на к≥лька дн≥в по курен¤х, зим≥вках, слободах ≥ бурдюгах, аби вони запаслис¤ вс≥м необх≥дним дл¤ тривалого походу Ч продовольчою Ђхарчеюї (звичайно кожен брав з собою к≥лька горщик≥в тетер≥, толокна, тобто круто звареноњ ка≠ш≥, та пастерми, тобто висушеноњ ≥ пров'¤леноњ на сонц≥ баранини), бойовою зброЇю, важкими возами, сильними к≥ньми, й п≥сл¤ цього оголошувавс¤ пох≥д. ј у пох≥д козакам вирушати доводилось до≠сить-таки частенько. јдже ворог≥в вистачало. ƒо реч≥, бойов≥ д≥њ ве≠лись ≥ на сучасн≥й територ≥њ ≥ровоградщини також.

¬ к≥нц≥ XVI Ч перш≥й половин≥ XVII стол≥ть райони ≤нгулу й ≤нгульц¤ стають ареною збройноњ боротьби м≥ж повсталими козака≠ми ≥ польсько-шл¤хетськими в≥йськами. ” жовтн≥ 1625 року б≥л¤ села “абурище (сучасне м≥сто —в≥тловодськ) ставс¤ запеклий б≥й м≥ж запорожц¤ми на чол≥ з гетьманом ћ. ∆майлом ≥ польською ар≠м≥Їю —. онецьпольського. ¬перт≥ боњ сел¤нсько-козацьких повстан≠ських загон≥в з польською шл¤хтою в≥дбувалс¤ також в цих райо≠нах у 1637Ч1638 роках. ” серпн≥ 1637 року в рилов≥ та його околиц¤х д≥¤ли загони на чол≥ з ѕ.ћ. Ѕутом (ѕавлюком).

¬же на початку ¬извольноњ в≥йни 1648Ч1654 рок≥в у п≥вн≥чно-сх≥дних районах ≥ровоградщини сталис¤ перш≥ битви козацько-се≠л¤нських загон≥в проти польськоњ шл¤хти. ¬есною 1648 року в уро≠чищ≥ ∆овтих ¬одах (за 45 км в≥д сучасноњ ќлександр≥њ) загони Ѕ.’мельницького розгромили авангард польських в≥йськ, направ≠лений дл¤ придушенн¤ повстанн¤. Ќаступного дн¤ б≥л¤ н¤жих Ѕайрак≥в (поблизу с≥л ѕопельнастого ≥ √ригор≥вни ќлександр≥йсь≠кого району у полон до козак≥в потрапили рештки польських в≥йськ. ѕ≥сл¤ ц≥Їњ перемоги з рилова та навколишн≥х м≥ст ≥ с≥л до заго≠н≥в Ѕ.’мельницького приЇдналис¤ близько двох тис¤ч повсталих сел¤н ≥ м≥щан.

«апорозьк≥ козаки не раз громили ≥ татарськ≥ орди на ѕ≥вденно≠му Ѕуз≥, —инюс≥, ≤нгул≥, “ашлику. “ак, у липн≥ 1661 року шл¤х та≠тарам перет¤ли загони кошового отамана ≤. —≥рка, ¤к≥ виступили з “орговиц≥ на Ѕуг. „ерез два роки у район≥ рилова, в урочищ≥ ÷ибульнику, запорожц≥ знищили дес¤титис¤чну орду кримських та≠тар ≥ ногайц≥в, закликану на ”крањну гетьманом ѕ. “етерею. оза≠ки визволили тод≥ близько 4 тис¤ч полонених. 1664 року козаки, базуючись в район≥ “орговиц≥ (знову п≥д проводом ≤. —≥рка) та на ѕобужж≥, забезпечили оборону цих територ≥й в≥д об'Їднаних поль≠сько - татарських в≥йськ. «начноњ поразки завдали вони татарам ≥ в 1668 роц≥ на “¤сьмин≥.

Ќа територ≥њ сучасноњ ≥ровоградщини запорозьк≥ зим≥вники виникали вже з другоњ половини XVI стол≥тт¤. ѕерш≥ з них з'¤ви≠лись на територ≥њ сучасного обласного центру. ѕриблизно в цей же час, на м≥сц≥ сучасноњ ќнуфр≥њвни виник зим≥вник козака ќнуфр≥Їнка.

” XVII стол≥тт≥ процес виникненн¤ зим≥вник≥в продовжував≠с¤. ¬ середин≥ стол≥тт¤ на м≥сц≥ сучасноњ ¬еликоњ јндрус≥вки —в≥тловодського району ≥снував багатий зим≥вник запорожц¤ јндрус¤. ” друг≥й половин≥ стол≥тт¤ на сучасн≥й територ≥њ села «еленого ѕетрњвського району також виник зим≥вник. р≥м того, вже з XVII сто≠л≥тт¤ на сучасн≥й ≥ровоградщин≥ ≥снували «озул≥вський зим≥вник та —овиний хут≥р (в район≥ сучасного селища ћолод≥жного ƒолинського району), а також зим≥вник на м≥сц≥ сучасноњ ќлекс≥њвни Ѕобринецького району. ѕ≥дкреслюю, це лише достеменно в≥дом≥ зим≥вники, а ск≥льки дес¤тк≥в, а можливо, й сотень њх до сьогодн≥шнього дн¤ нев≥дом≥ н≥ ≥сторикам, н≥ тим, хто ц≥кавитьс¤ запорозькою старови≠ною. јле, на жаль, ≥сторичних джерел з цього приводу обмаль. √о≠ловним же джерелом у такому випадку можна вважати лише люд≠ську пам'¤ть.

ќтже, земл≥ засел¤лись. јле, ¤к в≥дзначаЇ б≥льш≥сть досл≥дник≥в озаччини, колон≥зувались земл≥ вкрай мало, що ≥ дало можлив≥сть де¤ким ≥сторикам п≥зн≥ше говорити про ¤кусь особливу, Ђцив≥л≥заторськуї м≥с≥ю, щодо земель —≥ч≥, шл¤хетськоњ ѕольщ≥ та царськоњ –ос≥њ. ÷е ж, ¤кимось чином спри¤ло ≥ тому, що у 1709 роц≥ в≥йсь≠ком ѕетра ≤ пор≥вн¤но легко було зруйнувати укр≥пленн¤ —тароњ („ортомлицькоњ) —≥ч≥. ≤ кошем запорозьким були зроблен≥ певн≥ висновки з минулих прорахунк≥в. “а й час вимагав свого. «а час≥в ≥снуванн¤ Ќовоњ —≥ч≥ вже набагато б≥льше уваги прид≥л¤лось адм≥≠н≥стративному управл≥нню та колон≥зац≥њ власних земель. ѕроте, про земл≥ ≥ровоградщини за час≥в Ќовоњ —≥ч≥ мова п≥де у друг≥й частин≥ розпов≥д≥. «араз же давайте розгл¤немо ще один, вельми ц≥кавий аспект житт¤ запорожц≥в† рел≥г≥йний.

озацтво, у вс≥ часи свого ≥снуванн¤, в≥дзначалос¤ глибокою рел≥≠г≥йн≥стю ≥ щирою, далекою в≥д будь-¤кого св¤тенництва, побожн≥с≠тю. «ахист в≥ри предк≥в ≥ православноњ церкви становив основу ле≠две не всього житт¤ козак≥в. ƒ. яворницький писав: ЂЌарод ко≠зацький з давн≥х час≥в, Ђне нарушимої тримаючись православноњ в≥ри, н≥коли не вагавс¤ ≥нов≥р'¤м; разом ≥з Ѕогданом ’мельницьким почав в≥н в≥йну Ђоприч прав ≥ вольностей войсковых, за веру св¤тую православнуюї, а п≥сл¤ њњ зак≥нченн¤ лише задл¤ Ђединовери¤ православногої п≥д Ђпротекц≥Їю государства московскаго удалс¤ї. —аме тому ѕилип ќрлик, приймаючи гетьманську булаву, зобов'¤≠зувавс¤ дбати ≥ твердо напол¤гати на тому, щоб Ђникакое иноверие в ћалую –осс≥ю ни от кого не било впроваженої. —аме тому запо≠рожц≥ не скупились н≥ тод≥, коли справа йшла про буд≥вництво хра≠м≥в, н≥ тод≥, коли питанн¤ сто¤ло про њх благоустр≥й.

ƒбаючи про благочест¤ й чистоту своњх храм≥в ≥ православноњ предк≥вськоњ в≥ри, запорозьк≥ козаки приймали урочисту прис¤гу Ч не приймати до себе н≥кого, кр≥м православного люду. ј при≠бульц≥в ≥нших нац≥й та рел≥г≥й допускати до себе лише п≥сл¤ при≠йн¤тт¤ ними в ус≥й повнот≥ вченн¤ православноњ христи¤нськоњ церкви. ™вре¤м же та розкольникам взагал≥ заборон¤лось жити ¤к у —≥ч≥, так ≥ в зим≥вниках козацьких вольностей. ƒо розкольник≥в козаки зараховували, з одного боку, своњх соратник≥в, донських ко≠зак≥в, ¤ких вони вважали прихильниками несв≥домоњ лжев≥ри, а з другого, Ч боку розкольник≥в, що селилис¤ у форштадтах фортец≥ св¤тоњ ™лисавети, що поклала початок обласному центру, та в поселенн¤х «линц≥, линц¤х, ал≥новц≥, расному яр≥, «нам'¤нц≥, ѕлоскому тощо.

–озкольники так тривожили запорозьких козак≥в, що 1767 року вони (козаки) через своњх депутат≥в просили рос≥й≠ський ур¤д забрати њх в≥д рос≥йських кордон≥в; Ђпонеже в войску низовому, по жительству их, на границах, устав иноверным не быть и не житьї. јле згадане проханн¤ зосталось, звичайно ж, без позитивноњ в≥дпов≥д≥. „ас був такий, що умови диктував той, хто сильн≥ше. —ильн≥шою ж тод≥ була –ос≥йська ≥мпер≥¤.

ўодо ревност≥ козак≥в до православного в≥роспов≥данн¤, то тут потр≥бно зазначити, що в≥ра, рел≥г≥¤ та њњ установи (храми, монас≠тир≥ тощо) давали запорожц¤м не лише духовну вт≥ху. —каж≥мо, монастир≥ використовувались козаками ≥ ¤к шпитал≥ дл¤ поранених, ≤ нав≥ть ¤к богад≥льн≥ дл¤ с≥човик≥в похилого в≥ку. ћ≥ж селами јнтон≥вка (нин≥ ƒолинського району) ≥ ∆овтневе (колишн¤ ¬орошил≥вка) сучас≠ного ”стин≥вського району д≥¤в козацький монастир з собором. ѕо≠т≥м, на цьому м≥сц≥ довго ≥снувало козацьке село ћонастирище. ўо ж, вельми можливо. «апорожець, бачачи неминуче наближенн¤ старост≥ й в≥дчуваючи себе вже нездатним н≥ до в≥йни, н≥ до прац≥ у зим≥внику, н≥ до гул¤щого житт¤, нер≥дко йшов у ченц≥ у ¤кий-небудь ближчий чи дальший монастир ≥ там доживав останн≥ дн≥ свого житт¤.

ѕереважно запорожець покидав —≥ч раптово, без жодного розго≠лосу; н≥хто не знав, коли й куди в≥н зникав, ≥ лише випадково в≥д≠кривали ¤когось схимника у пустел≥, в л≥с≥, або в берегових пече≠рах. ¬≥н харчувавс¤ там лише проскурою, вправл¤вс¤ у постах ≥ молитвах, мужньо зносив ф≥зичн≥ злигодн≥, а пот≥м помирав, ≥ в його крињвц≥ знаходили атестат, виданий йому запорозьким кошем за участь у ¤ких походах, проти непри¤тел≥в.

“а часом цей в≥дх≥д у ченц≥ справл¤вс¤† урочисто,† на виду у вс≥х; ≥ супроводжувавс¤† гомеричними† веселощами й гранд≥озною† пи¤тикою. ÷е називали Ђпрощанн¤м† козака з≥ св≥томї. ” такому випадку старий запорожець, що вирушав у монастир Ђспасатис¤ї, од¤гавс¤ у найдорожчий од¤г, ч≥пл¤в блискучу зброю, набивав ус≥ своњ кишен≥ та шк≥р¤ний черес щирими золотими, наймав р≥зних† музик,† накуповував ц≥л≥ бочки Ђп'¤ного з≥лл¤ї, а до того Ђз≥лл¤ї† повн≥ вози ус≥л¤коњ њж≥ й вирушав† у монастир† Ђспасатис¤ї. ћузики витинали Ђвеселоњї,† й товариство вирушало в путь. “ут кожен, хто спец≥ально, чи випад≠ково ви¤вл¤в бажанн¤ проводжати прощальника† до монастир¤, пив, њв ≥ танцював, а попереду вс≥х на чудовому бойовому кон≥ мчав про≠щальний†† Ђсивовусийї;†† нер≥дко й† в≥н† сходив† з кон¤,† пив, њв ≥ ки≠давс¤ навприс¤дки. ¬с≥х зустр≥чних запрошував до гурту, частував напо¤ми й пропонував перекусити. ј ¤к побачить на своЇму шл¤ху в≥з горшк≥в,† неодм≥нно п≥длетить до нього, перекине† догори коле≠сами, а все веселе товариство п≥дб≥гаЇ до горшк≥в, танцюЇ по них ≥ топче. «а вс≥ збитки платить потерп≥лим золотими, розкидаючи њх навколо себе† жмен¤ми. “ак д≥стаЇтьс¤ в≥н з≥ своњм товариством до самого монастир¤;† тут† товариство† зупин¤Їтьс¤† б≥л¤ ст≥н† св¤тоњ обител≥,† а сам прощальник вклон¤Їтьс¤ людов≥ на вс≥ чотири сторони, просить у вс≥х прощанн¤, по-братськи об≥ймаЇтьс¤ з кожним, дал≥ п≥дходить до вор≥т монастир¤ ≥ стукаЇ.

“од≥ ворота в≥дчин¤ли ≥ прощальника впускали в обитель, а все його веселе товариство з музиками, гор≥лками, нивамї й медами залишалос¤ б≥л¤ ст≥н монастир¤. ј в той час прощальник, сховав≠шись за монастирською ст≥ною, зн≥мав з себе черес з рештою чер≠в≥нц≥в, скидав дорогий од¤г, од¤гав влас¤ницю ≥ розпочинав важ≠кий,† але давно бажаний шл¤х до спас≥нн¤.

«вичайно, не вс≥ з≥ старих запорожц≥в зак≥нчували своЇ житт¤ в монастир¤х: б≥льш≥сть умирала там, де жила, причому, ¤кщо ко≠зак умирав у —≥ч≥, його ховали на спец≥ально в≥дведеному б≥л¤ кож≠ноњ —≥ч≥ цвинтар≥; ¤кщо в≥н умирав у зим≥внику чи бурдюз≥, його ховали де-небудь на схил≥ глибокоњ балки, б≥л¤ гирла р≥ки, б≥л¤ мальовничого озера чи серед в≥дкритого високого степу. Ќад моги≠лою померлого нер≥дко насипали високий курган Ђдл¤ пам'¤т≥ знат≠ноњ людиниї.

ѕомерлих ховали в повному козацькому вбранн≥, шапц≥ та при зброњ: в труну часом ставили карафку гор≥лки, ≥ череп'¤ну люльку, приказуючи при цьому: Ђј нумо, то≠вариш≥, поставим йому пл¤шку гор≥лки у голови, бо пок≥йничок любив-таки њњї. Ќа могил≥ ставили кам'¤ного хреста, нер≥дко витеса≠ного самим пок≥йником ще за житт¤, на хрест≥ робили в≥дпов≥дний напис ≥ виставл¤ли б≥лий прапор на знак бездоганноњ чистоти по≠мерлого лицар¤. «алишилось лише додати, що чимало таких коза≠цьких могил Ї ≥ на ≥ровоградщин≥.

’оча переважно запорожц≥ гинули в бо¤х, на мор≥ чи на сухо≠дол≥, п≥д час поход≥в проти непри¤тел≥в. “од≥, ¤сна р≥ч, козак скла≠дав свою Ђгол≥вонькуї де доведетьс¤. якщо трапл¤лис¤ при цьому товариш≥, вони нашвидкоруч викопували могилу шабл¤ми, землю з нењ вибирали полами чи шапками й ховали померлого товариша. якщо ж козак помирав сам, то його кост≥ спочивали зовс≥м без Ђчесногої† похованн¤.

Ѕули у нашому крањ ≥ храми козацьк≥. ѕро один з них знаходимо в≥домост≥ в Ђ≤стор≥њ запорозьких козак≥вї ƒмитра яворницького. ¬≥н пише: Ђ¬ урочищ≥ Ћелековц≥ запорожц¤ Ћелеки, тепер≥шньому сел≥ Ћелек≥вц≥ (зараз у межах ≥ровограда), названоњ (’ерсонськоњ) губерн≥њ та (≈лисаветградського) пов≥ту, перша церква заснована у ≥м'¤ св. “р≥йц≥ у 1766 роц≥, ¤к це видно з≥ сл≥в, що вир≥зан≥ на дубових одв≥рках две≠рей храмуї.

ўе одна, достеменно в≥дома, запорозька ÷ерква була побудована у сел≥ орот¤ки (ѕерепелицине) сучасного Ѕобринецького району ≥ровоградщини, запорожцем ѕерепелицею. ѕро цЇ Ї в≥домост≥ у прац≥ ѕ.3.–¤бкова Ђћузейна справа у «≥нов'Ївську (≈лисаветград≥) та його окруз≥ колись ≥ тепер (1883Ч1924 рр.)ї. –укопис ц≥Їњ роботи знаходитьс¤ у фондах ≥ровоградського краЇзнавчого музею.

«а Ќовоњ —≥ч≥ населенн¤ «апорожж¤ значно зб≥льшилось, ≥ стано≠вило, ймов≥рно, близько 200 тис¤ч чолов≥к. ” зв'¤зку з цим усклад≠нилос¤ й управл≥нн¤ краЇм Ч в≥дбувс¤ под≥л його на в≥с≥м паланок (округ≥в). ѕ≥вн≥чна частина трьох з ¤ких лежала на сучасн≥й тери≠тор≥њ ≥ровоградщини. ÷е були, насамперед, Ѕугогард≥вська, а та≠кож ≤нгульська та озацька паланки.

«емл≥ Ѕугогард≥вськоњ паланки розкинулись м≥ж ѕ≥вденним Ѕу≠гом ≥ верх≥в'¤м ≤нгулу, озацькоњ паланки Ч в ¬ерх≥в'¤х ≤нгульц¤ та його л≥вих приток≥в, ≥ нарешт≥ ≤нгульськоњ паланки Ч по серед≠н≥й теч≥њ ≤нгульц¤. ¬ с≥льському господарств≥ —≥ч≥, ¤к ≥ ран≥ше, пан≥в≠н≥ позиц≥њ належали зим≥вникам старшини й заможних козак≥в. ¬≥дбу≠лис¤ значн≥ зм≥ни ≥ у структур≥ господарства. якщо ран≥ше, у XVI Ч XVII стол≥тт¤х головними господарськими зан¤тт¤ми козак≥в у зи≠м≥вниках були промисли, передус≥м рибальство, скотарство, бдж≥ль≠ництво, гончарство тощо, то тепер усп≥шно розвивалис¤ землеробство, ¤кого ран≥ше майже не було, торг≥вл¤, в≥вчарство. Ќабули подальшо≠го розвитку промисли, скотарство, кон¤рство...

ѕравов≥ в≥дносини «апорожж¤ до рос≥йського ур¤ду були унормо≠ван≥ в умов≥, ¤ку було п≥дписано л≥том 1734 року у Ћубнах. «апо≠рожц≥ визнали себе п≥дданими рос≥йськоњ цариц≥, д≥стали своњ земл≥, право жити за своњми старими законами (звича¤ми) ≥ п≥дл¤гали ро≠с≥йському генералов≥, ¤кий командував в≥йськом на ”крањн≥. –ос≥йсь≠кий ур¤д, приймаючи запорожц≥в у 1734 роц≥ в царське п≥дданство, об≥ц¤в забезпечити њм спок≥йне волод≥нн¤ Ђ¬ольност¤ми ¬≥йська «а≠порозькогої, до ¤ких, ¤к нев≥д'Їмна складова частина, ув≥йшла су≠часна територ≥¤ нашого краю. јле ур¤д ≥мпер≥њ дуже рано почав спо≠конв≥чн≥ права запорожц≥в порушувати. ≤ насамперед на точц≥ незай≠маност≥ запорозьких волод≥нь. —права сто¤ла нав≥ть таким чином, що один з досл≥дник≥в озаччини (ј. Ўиманов у 1888 роц≥) назвав ос≠танн≥ дес¤тил≥тт¤ ≥снуванн¤ «апорожж¤ його Ђпередсмертною позе≠мельною боротьбоюї.

¬же в к≥нц≥ XVII стол≥тт¤ московський ур¤д дуже докучав запо≠рожц¤м тим, що будував своњ укр≥плен≥ пункти на њхн≥х земл¤х та тримав там своњ залоги. “а це не йшло майже н≥ в ¤ке пор≥вн¤нн¤ з тим, що в≥дбувалос¤ за останньоњ (Ќовоњ) —≥ч≥.

якщо на початку XVIII стол≥тт¤, за ћазепи, запорозьке с≥чове товариство жило на сам≥й перифер≥њ заселених областей, то тепер густо населен≥ земл≥ зовс≥м близько присунулись до його кордон≥в. ѕольська ”крањна, —лобожанщина, √етьманщина т≥сним п≥вколом обл¤гали ¬ольност≥ з заходу, п≥вноч≥ й п≥вн≥чного заходу. ѕри цьому на навколишн≥х земл¤х вже ¤вно в≥дчувалос¤ бажанн¤ поширенн¤ дал≥ (на запорозьк≥ земл≥ тобто) колон≥зац≥йного руху. ј земл≥ «апо≠рожж¤, звичайно ж, ¤вл¤ли з цього приводу велику принаду. “а й сам рос≥йський ур¤д пост≥йно носивс¤ з р≥зноман≥тними планами будуванн¤ укр≥плених л≥н≥й ≥ окремих фортець на ¬ольност¤х. ≤ запорозьке товариство в≥рно зрозум≥ло ситуац≥ю.

озаки зрозум≥ли, що коли не бажають, щоб њхн≥ земл≥ заселив хтось ≥нший, то мус¤ть засел¤ти њх сам≥. ≤ така колон≥зац≥¤ розпочалась. ѕрац¤ козак≥в давала в≥дчутн≥ результати. як гриби п≥сл¤ до≠щу на просторах Ђ¬ольностей ¬≥йська «апорозькогої почали виникати нов≥ зим≥вники.

Ќа початку XVIII стол≥тт¤ на земл¤х ≥ровоградщини запорозьк≥ Ђзим≥вники ≥снували на м≥сц≥ сучасних населених пункт≥в Ч јджамка ( ≥ровоградського району) та Ќова ѕрага (ќлександр≥йського ра≠йону). ƒещо п≥зн≥ш, у перш≥й половин≥ стол≥тт¤, зим≥вники виникли на м≥сц≥ √айворона (села √айворон, —трунькове, “ашлик), Ќовомиргорода, ѕротопоп≥вки (ќлександр≥йського району), ¬ерблюжки (Ќовгородк≥вського району) та самоњ Ќовгородки. ≤, нарешт≥, за останн≥ три дес¤тил≥тт¤ Ќовоњ —≥ч≥ (1745Ч1775 роки) зим≥вники виникли на м≥сц≥ сучасних Ѕобринц¤, Ќовоукрањнки, ќлександр≥њ ( ≥ровоградського району).

≤нод≥, майже в≥дразу засел¤лись слободи (села). Ќаприклад, сучасн≥ оробчине (Ќовомиргородського району), –≥вне (Ќовоукрањнського райну), ≤ванк≥вц≥ («нам'¤нського району), ™лисаветградка (ќлександр≥йського району), ‘ед≥рки (—в≥тловодського району), ƒобр¤нка (¬≥льшанського району) та сама ¬≥≠льшанка.

—≥льськогосподарську продукц≥ю власники зим≥вник≥в в основному вивозили на продаж, кр≥м —≥ч≥, на Ћ≥вобережну ≥ ѕравобережну ”к≠рањну, а також у ¬еликорос≥ю, рим, ѕольщу ≥ т. д. «апорозьких коней, наприклад, постачали пруськ≥й кавалер≥њ.

¬загал≥ козацьке господарство було значною м≥рою спр¤моване на товарне виробництво зерна дл¤ ™вропи. “а це й не дивно, адже розвиток м≥ст ≥ зростанн¤ населенн¤ на «аход≥ п≥днесли попит на хл≥б, що почасти стимулювало козацьку колон≥зац≥ю незаселених або малозаселених земель та переор≥Їнтац≥ю його на зернове виробництво. ≤ хл≥боробство у козак≥в розвинулось наст≥льки добре, що ћайерберг (посол ц≥сар¤ Ћеопольда ≤ при московському двор≥), побачивши такий стан справ, щиро вважав, що козаки Ђперв≥сно були хл≥боробиї.†††††††

¬се це св≥дчить про розвиток на ”крањн≥ ринкових, буржуазних в≥дносин, тобто, про економ≥ку Ївропейського типу. ѕро це ж св≥д≠чить ≥ розкв≥т гуртовоњ торг≥вл≥ (чумакуванн¤) та те, що робочу си≠лу великих зим≥вник≥в становили наймити.

«а к≥лька дес¤тк≥в рок≥в край почав пом≥тно зм≥нювати своЇ облич≠ч¤. ¬≥н почав обертатис¤ в крањну ос≥лоњ хл≥боробськоњ культури з в≥льним сел¤нським населенн¤м. ≤ тому не дивно, що саме на «апо≠рожж≥, де н≥коли не було кр≥пацтва, уперше в ™вроп≥ склалас¤ про≠гресивна форма багатогалузевого господарства фермерського типу - запорозький зим≥вник.

«емл¤ вважалас¤ власн≥стю всього «апорозького в≥йська, а ≥ш в≥дводив њњ власникам зим≥вник≥в ≥ слоб≥дським громадам. Ќаселенн¤ ¤к зим≥вник≥в, так ≥ слобод под≥л¤лось на козак≥в та посполитих. √о≠ловною повинн≥стю козак≥в була в≥йськова служба на власний кошт. р≥м того, на козак≥в поширювалась повинн≥сть Ђпостоюї в≥йська ≥ де¤к≥ грошов≥ податки. ÷≥каво, що одружен≥ козаки податк≥в плати≠ли б≥льше, н≥ж холост¤ки. Ќаприклад, Ђподимнийї податок (1 крб. до 1753 року, пот≥м Ч 1,5 крб.) вони повинн≥ були сплачувати нар≥вн≥ з посполитими.

ѕосполитих було зв≥льнено в≥д в≥йськовоњ служби, але натом≥сть вони в≥дбували багато ≥нших повинностей на користь ¬≥йська й сплачували основн≥ грошов≥ податки. ѕотр≥бно зазначити, що саме посполит≥ (сел¤ни) становили найчисленн≥шу категор≥ю о≠лон≥ст≥в запорозьких ¬ольностей. ¬они пересел¤лис¤ в основному з √етьманщини, —лоб≥дськоњ ≥ ѕольськоњ ”крањни. ј зважаючи на те, що з ус≥х цих областей легальне переселенн¤ було дуже утруднене, майже неможливе, то переселенц≥ звичайно† просто т≥кали з≥† своњх р≥дних с≥л. ѕри цьому, чим т¤жчою ставала панщина у сус≥дн≥х кра≠¤х, тим б≥льший пот≥к ут≥кач≥в шукав соб≥ щаст¤-дол≥ на в≥льних за≠порозьких земл¤х. “а це й не дивно, адже, повторюю, кр≥пацтва на «апорожж≥ не ≥снувало, а бажанн¤ працювати не на пана, а лише на себе та на свою родину було споконв≥чним (можливо й дос≥ незд≥й≠сненним) прагненн¤м сел¤нина.

озаки й посполит≥ на земл¤х «апорозькоњ —≥ч≥ не були замкнути≠ми станами. ѕосполит≥ могли вступати до козацтва, а зубож≥л≥ коза≠ки - переходити в розр¤д посполитих. “ак≥ переходи, однак, регулював ≥ш. «ац≥кавлений у зб≥льшенн≥ в≥йська, в≥н, в окрем≥ пер≥оди, наприклад, п≥д час воЇн затримував перех≥д у посполит≥.

≤ прац¤ цих дес¤тк≥в (а можливо ≥ сотень) тис¤ч труд≥вник≥в давала своњ позитивн≥ насл≥дки. ћ. јркас у своњй Ђ≤стор≥њ ”крањни-–ус≥ї пише: Ђ...≤ через к≥лька вже рок≥в степ≥в «апорозьких не можна було вп≥знати: де колись висока тирса хвилювала на пекучому сонц≥, тепер простел¤лис¤ розк≥шн≥ лани, поорана в≥ков≥чна ц≥лина давала велик≥ врожањ, Ч ≥ нав≥ть склалас¤ у запорожц≥в така приказка: Ђяк був кошовий Ћантух (у 1750 р.) Ч не було чого всипати в лантух, а ¤к став кошовим алниш, то з'¤вилис¤ пал¤ниц¤ й корж ≥ книшї. ўодо приказки, то до наших дн≥в вона дещо трансформувалас¤, ≥ до нас д≥йшла у вигл¤д≥: Ђяк був кошовим Ћантух, то не було хл≥ба й дл¤ мух, а ¤к став кошовим алниш, то лежав на стол≥ ц≥лий книшї. ј що стосуЇтьс¤ нат¤ку (за принципом Ђ—казка ложь, да в ней намекї), то д≥йсно, ¤кщо в 50-≥ роки (XVIII стол≥тт¤) запорожц¤м ще не ви≠стачало власного хл≥ба ≥ вони закуповували його на ”крањн≥, то на≠прик≥нц≥ 60-х рок≥в вони вже повн≥стю забезпечували своњ потреби, та ўе й, кр≥м того, сам≥ вивозили його до риму, ѕольщ≥ й, нав≥ть, постачали хл≥бом рос≥йську арм≥ю. ќт тут уже во≥стину ¤к у т≥й казц≥ Ч ЂЅитий небитого везеї.

як колон≥затор особливо в≥дзначивс¤ щойно згаданий ѕетро алнишевський (1691 Ч1803 роки), останн≥й кошовий отаман (1762, 1765 1775 роки) «апорожж¤. ¬≥н був надзвичайно заможною людиною дл¤ свого часу, причому значна частина його зб≥жж¤ приводи≠лась на земл≥ ≥ровоградщини. ѕро це говорить, зокрема, факт, ¤кий наводить у своњх спогадах яр —лавутич. ¬≥н пише, що неподал≥к в≥д його р≥дного села (√ур≥њвка ƒолинського району) ≥снував великий зим≥вник,† що так ≥ називавс¤ Ђ алнишевськийї.

«а роки перебуванн¤ ѕ. алнишевського на посад≥ кошового отама≠на сел¤ни - ут≥кач≥ часто не записувались до реЇстру оша, а њм над≥≠л¤лась земл¤ дл¤ веденн¤ господарства. “аким чином, з одного боку Ч засел¤лись саме пустуюч≥ земл≥, тобто, велась планом≥рна колон≥зац≥¤, а з ≥ншого боку Ч нер≥дко засел¤лись сп≥рн≥ (покордонн≥) зем≠л≥, на ¤к≥ заз≥хали ѕольща та –ос≥¤. —аме завд¤ки так≥й земельн≥й пол≥тиц≥ оша у XVIII стол≥тт≥, зокрема, ≥ на територ≥њ сучасноњ ≥ровоградщини почавс¤ могутн≥й зр≥ст к≥лькост≥ зим≥вник≥в, а п≥зн≥ш ≥ слобод. ѕри цьому потр≥бно зауважити, що; ¤к ≥ ран≥ш, частина хутор≥в виникала спонтанно. ” трьох згаданих паланках (Ѕугогард≥вськ≥й, одацьк≥й та ≤нгульськ≥й) в останн≥ роки ≥снуванн¤ —≥ч≥ було близько 1,5 тис, зим≥вник≥в. « них на сучасну територ≥ю ≥ровоградщини, ймов≥рно, приходитьс¤ в≥д 100 до 400 (в р≥зн≥ роки, в залежност≥ в≥д багатьох обставин) зим≥вник≥в. ” вс¤кому раз≥ ≥сну≠ють дан≥, що на 1775 р≥к лише на правому берез≥ Ђ¬ольностей ¬≥йська «апорозькогої було 763 зим≥вника, де мешкало 8634 с≥човики.

ѕол≥пшенн¤ господарських в≥дносин вело до пол≥пшенн¤ торговельних ≥ економ≥чних зв'¤зк≥в. ¬ останн≥ дес¤тил≥тт¤ свого ≥снуванн¤ «апорожж¤ не лише позбулос¤ економ≥чноњ залеж≠ност≥ в≥д –ос≥њ, а й стало серйозно конкурувати з нею на п≥вдн≥. ¬≥д≠булос¤ значне пол≥пшенн¤ торговельних зв'¤зк≥в «апорожж¤ з ри≠мом, ѕольщею, ¬олощиною. ¬се це, звичайно ж, давало неаби¤к≥ прибутки с≥човому товариству. ≤ в≥йни не могли завадити роз≠витку господарських зв'¤зк≥в —≥ч≥ з сус≥дн≥ми кра¤ми. ¬≥домо, що до риму зб≥жж¤ вивозили нав≥ть п≥д час в≥йни 1768Ч1774 рок≥в.

¬се це не могло не турбувати царський ур¤д. јдже в≥н в цьому район≥ втрачав контроль над економ≥кою. ј в≥домо, що економ≥чна незалежн≥сть рано чи п≥зно призводить до незалежност≥ пол≥тичноњ. «важаючи на це, ур¤д ћосковщини, ще за ≥мператриц≥ ™лисавети ѕетр≥вни розпочав великий, але поки що прихований наступ на «апо≠р≥зьку —≥ч.

ѕершим етапом цього наступу було буд≥вництво фортець. ¬≥дразу п≥сл¤ переходу запорожц≥в у рос≥йське п≥дданство поставлено було в≥йськову залогу зовс≥м близько в≥д самоњ —≥ч≥. «роблено було це п≥д приводом допомоги в оборон≥ проти татар. Ќаступним етапом було буд≥вництво у 50-х роках нових укр≥плень (фортець, форпост≥в, шан≠ц≥в) на заход≥ запорозьких кордон≥в, понад р≥чками Ѕугом ≥ —инюхою. “аким чином виникають зокрема фортец≥ јрхангельська (нин≥ Ќовоархангельськ), у ƒавидовц≥ (ѕетроостр≥в), шанц≥ в √линському, рилов≥, ÷ибулевому та ≥н.

ќтже, в самому серц≥ запорозьких вольностей повстала л≥н≥¤ ро≠с≥йських фортець з пост≥йною в≥йськовою залогою. ¬се це у повс¤к≠денн≥, звичайно ж, вело до найр≥зноман≥тн≥ших невиг≥д. «апорожц≥ скаржились: Ђ¬≥д в≥ку н≥¤ких город≥в у пущ≥ наш≥й в≥йськов≥й н≥хто не ставив, Ч так ≥ тепер ми, все в≥йсько запорозьке Ч низове, вер≠хове, дн≥прове, кошове ≥ що перебуваЇ по лугах, пол¤х паланках ≥ в ус≥х урочищах дн≥прових ≥ польових... Ч город≥в... ставити не доз волимо...ї. “а що могло вд≥¤ти с≥чове товариство, ¤кщо часи були не т≥. —ила вже була не на њх боц≥.

” 1751 роц≥ ур¤д ≥мператриц≥ ™лисавети ѕетр≥вни, йдучи назу≠стр≥ч прагненню австр≥йських серб≥в до переселенн¤ у меж≥ –о≠с≥йськоњ ≥мпер≥њ, а також бажаючи заселити земл≥ «апорозьк≥ людь≠ми, ¤к≥ були б однозначно в≥ддан≥ корон≥ рос≥йськ≥й, дозволив њм (сербам) переселитис¤ на украњнськ≥ земл≥. «асновуЇтьс¤ л≥н≥¤ в≥й≠ськових посилень, в≥домих п≥д назвою Ќова —ерб≥¤. ¬она охоплю≠вала територ≥ю п≥вн≥чноњ ≥ровоградщини - в≥д р≥чки агарлика, л≥воњ притоки —инюхи, по ¬ис≥, “¤смину до ƒн≥пра прот¤жн≥стю 200, а завширшки 30 верст. Ќапевне, не потр≥бно нагадувати, ще не утворенн¤ було ц≥лком викроЇне ≥з запорозьких волод≥нь. ≤ само собою зрозум≥ло, без попередньоњ згоди самих власник≥в.

ћайже одночасно з орган≥зац≥Їю Ќовоњ —ерб≥њ дл¤ њњ захисту бу≠ло вир≥шено побудувати фортецю, ¤ка була б адм≥н≥стративним цент≠ром новоњ пров≥нц≥њ, а кр≥м того, головним опорним пунктом рос≥йських арм≥й на п≥вдн≥ ≥мпер≥њ. ¬ жалуван≥й грамот≥ ≤вану ’орвату (го≠ловному начальнику Ќовоњ —ерб≥њ), ¤ку було,датовано 11 с≥чн¤ 1752 року говорилось Ђ...ƒл¤ защиты, на вс¤кий случай, от нападени¤ вражеского... построить... земл¤ную крепость, которую именовать крепостью —в¤той ™лисаветыї. “обто названо було фортецю на честь св¤тоњ покровительки правл¤чоњ тод≥ в –ос≥њ доньки ѕетра ≤ Ч ≥мператриц≥ ™лисавети. Ќу, а щодо ворог≥в, на випадок нападу ¤ких будувалась фортец¤, то до них причисл¤лись, кр≥м турок ≥ та≠тар, ще й запорозьк≥ козаки. Ѕуд≥вництво фортец≥ розпочалось 18 червн¤ (день народженн¤ ™лисаветграда Ч «≥нов'Ївська Ч ≥рово Ч ≥ровограда...) 1754 року. ƒо реч≥, охорону буд≥вництва несли 200 запорожц≥в. як бачимо, знову битий небитого везе. “а й захист у б≥льш≥й м≥р≥ був потр≥бен запорожц¤м в≥д ново¤влених колон≥за≠тор≥в, а не навпаки...

ћайже сл≥дом за Ќовою —ерб≥Їю, у 1753 роц≥, на сход≥ ¬ольностей ¬≥йська «апорозького було засновано другу сербську пров≥нц≥ю, так звану —лов'¤но-—ерб≥ю, з центром у м≥ст≥ Ѕахмут≥. ¬ обох Ђ—ерб≥¤хї вс≥м ≥ноземним переселенц¤м було роздано велик≥ обшари зем≠л≥ (Ђкожному чину по пропорц≥њї), ув≥льнено в≥д вс¤ких податк≥в, та п≥дтримувано гр≥шми, хл≥бом, деревом та ≥н. јле серби ви¤вили себе дуже неспок≥йними сус≥дами. ћ≥м ними й запорожц¤ми повс¤к≠час поставали безперестанн≥ непорозум≥нн¤ й суперечки, ¤к≥ часом переходили у в≥дверт≥ збройн≥ сутички. “ак було, наприклад, у 1764 роц≥ над р≥чкою “ашликом (сучасний Ќовоукрањнський район) на кордон≥ Ќовоњ —ерб≥њ.

„утки про† сутички†† м≥ж† сербами-поселенц¤ми††† й††† запорожц¤ми, звичайно ж, доходили ≥ до рос≥йського ур¤ду. ≤ монарше невдоволен≠н¤, само собою, випало не† на долю новопоселенц≥в.††† р≥м††††† того, скарги на запорожц≥в йшли ≥ в≥д польського ур¤ду, ¤кий звинувачу≠вав с≥човик≥в у п≥дтримц≥ гайдамацького руху на ”крањн≥. ≤ врешт≥-решт,† ц≥† под≥њ†† в≥дбувались† вже† у† правл≥нн¤†† ≥мператриц≥†† атери≠ни II, з њњ пол≥тикою скасуванн¤ вс≥х автономних областей у межах ≥мпер≥њ й переведенн¤ њх на р≥вень звичайних пров≥нц≥й. ј ¤кщо вз¤≠ти до уваги прагненн¤ економ≥чноњ (а у перспектив≥ ≥ пол≥тичноњ) не≠залежност≥ «апорожж¤, то стаЇ зрозум≥лим, що дол¤ його була одно≠значно вир≥шена ўе задовго до фатального 1775 року. “а й справд≥, ≥снуванн¤ ц≥Їњ†† народоправноњ,† демократичноњ козацькоњ республ≥ки, з в≥льним козацьким населенн¤м було занадто р≥зким контрастом су≠проти рос≥йського абсолютизму, опертого на пол≥цейсько-бюрократич≠ну систему й закр≥паченн¤ сел¤нських мас пом≥щиками, щоб така ав≠тономна республ≥ка могла довго утриматись. “а до пори козаки –о≠с≥њ на цих земл¤х були край необх≥дн≥. јле часи м≥н¤ютьс¤... ≤ коли стало† ц≥лком зрозум≥лим, що пол≥тика утиск≥в (фортец≥, заселенн¤ земель,† митниц≥ тощо), все ж таки не даЇ в≥дчутних результат≥в, то тод≥ було проведено†† варварську акц≥ю.† —≥ч була† по-зрадницькому захоплена ≥ брутально знищена.

” 1774 роц≥ зак≥нчилась Ђчерговаї рос≥йсько-турецька в≥йка (1768 Ч 1774), внасл≥док ¤коњ –ос≥¤ здобула вих≥д до „орного ћор¤. “од≥ ж зменшилас¤ небезпека турецько-татарських наскок≥в, а нов≥ кор≠дони прол¤гли далеко на п≥вдень в≥д «апорозькоњ —≥ч≥. «авд¤ки но≠вим придбанн¤м ≥мпер≥њ на п≥вдн≥, у причорноморських степах, зм≥ц≠нилась влада царизму на ”крањн≥. ¬се це разом уз¤те, стало поштов≠хом дл¤ царизму у практичн≥й реал≥зац≥њ смертного вироку «апорож≠жю. ѕричому у згадан≥й в≥йн≥ з “уреччиною далеко не останн¤ роль належала запорозькому в≥йську. ≤ все ж, у вищих ур¤дових колах –ос≥њ стали вважати, що «апор≥жж¤ вже втратило своЇ значенн¤ форпоста в боротьб≥ з турецько-татарською агрес≥Їю, а запорозьк≥ козаки не становл¤ть ц≥нност≥ ¤к в≥йськова сила. ≤ хоча подальш≥ под≥њ показали, що це було помилкою, було проведено операц≥ю по л≥кв≥дац≥њ† «апорозькоњ —≥ч≥.

” пох≥д на запор≥зьке козацтво царськ≥ в≥йська виступили 25 трав≠н¤ 1775 року. ƒл¤ операц≥њ були використан≥ збройн≥ сили, що по≠верталис¤ з в≥йни. ÷е були 8 полк≥в регул¤рноњ кавалер≥њ, 20 гусар≠ських ≥ 17 п≥к≥нерських ескадрон≥в, 10 п≥хотних регул¤рних ≥ 13 донських козацьких полк≥в ≥з значним артилер≥йським парком, загальною к≥льк≥стю понад сто тис¤ч чолов≥к. омандував дими чис≠ленними силами генерал-поручик ѕетро јврамович “екел≥й (“екелл≥), виходець з сербського двор¤нського роду, колишн≥й австр≥йський оф≥цер, друг ≥ родич ’орвата Ч правител¤ Ќовоњ —ерб≥њ, типовий ландскнехт.

“екел≥й под≥лив своЇ в≥йсько, сконцентроване б≥л¤ фортец≥ —в¤тоњ ™лисавети (сучасний ≥ровоград), на 5 частин. Ќайб≥льший заг≥н, п≥д проводом самого генерал-поручика мав атакувати —≥ч Ч запо≠розьку столицю. ≤нш≥ загони мали наказ наступати на паланки одно≠часно з к≥лькох напр¤мк≥в. ƒо реч≥, до одного ≥з з'Їднань, що рушило в≥д р≥чки —угоклењ- амишеватоњ до гирла ƒомоткан≥, входило 11 ес≠кадрон≥в ™лисаветградського п≥к≥нерного полку. 4 червн¤ в≥йська п≥д≥йшли до —≥ч≥: опору не зустр≥чалось н≥де. ѕевною м≥рою завд¤ки раптовост≥ нападу, а також нечисленност≥ с≥≠човоњ залоги. Ѕ≥льша частина козак≥в на той час роз≥йшлас¤ по зи≠м≥вниках або подалас¤ на промисли. —≥ч охорон¤лас¤ 20-ма невелики≠ми гарматами та тритис¤чним гарн≥зоном (за ≥ншими даними Ч дес¤титис¤чним). «алоги в паланках були ще слабк≥шими. «им≥вники не охорон¤лис¤ зовс≥м. “а й хто мав лиху гадку, адже позаду було ш≥сть рок≥в сп≥льних з рос≥йськими в≥йськами бойових д≥й.

ѕереважна частина р¤дового козацтва, на¤вна в той час у —≥ч≥, мала нам≥р вступити в боротьбу з царськими в≥йськами. јле старшин≠ська рада, зважаючи на перевагу царських в≥йськ, доклавши чимало зусиль, все ж переконала козак≥в уникнути кровопролитт¤. ≤ 5 черв≠н¤ в≥йська “екел≥¤ зайн¤ли —≥ч майже без опору.

ќкуповану територ≥ю Ђ¬ольностей...ї було под≥лено на Ђуездыї. „астина старшини зберегла своњ маЇтки (зим≥вники), проте основна маса козак≥в була позбавлена прав незакр≥паченого землероба або рем≥сника. Ќа баз≥ зим≥вник≥в та ≥нших поселень почали створювати державн≥ слободи, жител≥ ¤ких переводилис¤ у стан в≥йськових посе≠ленц≥в, п≥к≥нер≥в та ≥н. ¬они мешкали вже на казенних земл¤х ≥ ма≠ли поставл¤ти певну к≥льк≥сть солдат≥в до царськоњ к≥нноти. ѕот≥м њх зр≥вн¤ли з державними сел¤нами, обкладаючи т¤жкими податка≠ми (поземельний Ђокладї, подушний податок тощо), примушуючи на своњ кошти утримувати с≥льську адм≥н≥страц≥ю, а також виконувати шл¤хов≥ та багато ≥нших повинностей.

Ќе об≥йшла своЇю ласкою атерина II ≥ безпосереднього виконавц¤ акц≥њ ѕетра “екел≥¤. ” район≥ села ’мельово≠го (тепер ћаловиск≥вського району) в≥н до 3160 дес¤тин, от риманих ним у дарунок в≥д њњ величност≥ у 1767 роц≥, отримуЇ ще 2565 дес¤тин уг≥дь. ≤ безб≥дно доживаЇ свого в≥ку бойовий, тепер уже генерал-аншеф, ветеран двох (—емил≥тньоњ та рос≥йсько-турецькоњ 1768 1774 рок≥в) воЇн, то у своњх волод≥нн¤х, то в Ќовомиргород≥, де у нього був будинок. ¬ Ќовомиргород≥ в≥н у 1793 роц≥ ≥ помер, там же його ≥ поховано. “а пам'¤ть про генерала жива, Ч ¤к негативна, Ч в думах та ≥сторичних п≥сн¤х, ¤к руйн≥вника —≥ч≥, так ≥ жарт≥влива Ч в п≥сн≥ Ђќй п≥д вишнею, п≥д черешнеюї, ¤к про ве≠ликого ревнивц¤, котрий, оженившись у похилому в≥ц≥, не в≥дпускав н≥ на крок в≥д себе молоду дружину-красуню. ўе одна ц≥кава деталь. як пов≥домл¤Ї ќ. ћ. ѕашут≥н, на початку минулого стол≥тт¤ ™лисаветградська богад≥льн¤ утримувалась значною м≥рою за рахунок добров≥льних внеск≥в та в≥дсотк≥в з них, ¤к≥ свого часу зробив все той же генерал-аншеф ѕ. ј. “екел≥й.

Ќаприк≥нц≥ 80-х рок≥в минулого стол≥тт¤ бував на ™лиеаветградщин≥ в≥домий ≥сторик, досл≥дник та л≥тописець запорозького козацт≠ва ƒмитро ≤ванович яворницький. ћайбутн≥й академ≥к сп≥лкувавс¤ з людьми, вивчав њх побут, звички, записав тут багато п≥сень. ” 1889 роц≥ в Ђ™лисаветградском вестникеї друкувались прац≥ вченого Ђ≤лл¤ ћуромець у пересказ≥ малорос≥йського сл≥пц¤ї та Ђѕрисказка до нюхач≥вї. 1902 року яворницький брав участь у археолог≥чних розкопках в ќлександр≥йському пов≥т≥. р≥м того, в≥домо, що ƒ.≤.яворницький листувавс¤ з в≥домим Їлисаветградським громадським д≥¤чем ѕ.3.–¤бковим.

ќтже Ч —≥ч л≥кв≥довано. јле —≥ч жива! ∆ива —≥ч в легендах, переказах, думах, в п≥сн¤х народних. ƒо реч≥, у багатьох ≥сторичних народ≠них п≥сн¤х йдетьс¤ про под≥њ час≥в озаччини саме у нашому крањ. ÷е так≥ п≥сн≥, ¤к Ђќй над Ѕугом над р≥чкоюї, Ђќй за р≥чкою та й за —и≠нюхоюї, Ђ¬ одно врем'¤ п≥д ™лисаветом много орл≥в ≥зл≥талосьї то≠що. ∆ива —≥ч ≥ в пам'¤т≥ народн≥й, про що св≥дчать нещодавн≥ под≥њ, пов'¤зан≥ ≥з св¤ткуванн¤м 500-л≥тт¤ виникненн¤ козацтва на ”крањн≥ та 300-л≥тт¤ з дн¤ народженн¤ останнього кошового отамана —≥ч≥ ѕ. алнишевського. Ќарешт≥, жива —≥ч ≥ у нашому прагненн≥ побудо≠ви незалежноњ, в≥льноњ украњнськоњ держави, не даремно ж у г≥мн≥ ”крањни Ї строчка: Ђ≤ покажем, що ми, братт¤, козацького родуї.

–. S. ќстанн≥м часом, на жаль, ≥стор≥¤ озаччини на терен≥ на≠шого краю використовуЇтьс¤ з метою зганьбити ≥сторичне ≥м'¤ обласного центру ≥ровоградщини Ч ™лисаветград. ” цьому контек≠ст≥ основним аргументом Ї те, що фортец¤ (м≥сто) виникла на запо≠розьких земл¤х незаконно. ёридичний аспект, то тема дл¤ особливоњ розмови. јле, ¤к би там не було, м≥сто з'¤вилось на св≥т п≥д ≥м'¤м св¤тоњ ™лисавети, ≥ то Ї його власна, природна назва. ≤ те позитивне, що прийшло у цей край з м≥стом на дек≥лька пор¤дк≥в переважаЇ все негативне, пов'¤зане ≥з його заснуванн¤м.

†Ќе сл≥д забувати, що запорожц≥ були одн≥Їю з причин заснуванн¤ м≥ста. Ќе будь козак≥в Ч не було б ≥ м≥ста.